НЕНАЧЕ ПРОПОВІДЬ - ЖИТТЯ... - Церковне життя - Каталог статей - Кримська єпархія УПЦ КП

КРИМСЬКА ЄПАРХІЯ УПЦ КП

Сб, 10.12.2016, 18:31

Вітаю Вас Гость | RSS | Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід

Головна » Статті » Церковне життя

НЕНАЧЕ ПРОПОВІДЬ - ЖИТТЯ...
Чи можна проповідувати 24 години на добу? Спитайте про це у отця Івана. Він, певне, скаже, що ні, бо 8 годин у людини відбирає сон. Так. Але якщо це сон на іплікаторі Кузнецова довжиною у весь хребет? Вже не лякається найменшенька донечка Даринка, помітивши вранці у татка на спині кров. Ні, це щонічне випробування зовсім не означає, що священик запрошує усіх віруючих до ось такої єпітимії для спокутування своїх гріхів. Духовний приклад полягає в іншому: навіть змушений в такий спосіб перемагати нестерпний біль у спині, він не дорікає Господу за свою долю, а лише дякує йому за те, що відвернув свого часу від спокус, з якими була пов'язана перебудова для такого заповзятливого, енергійного, широко обдарованого молодого чоловіка, яким був Іван у 1989 році, коли все це і сталося.
- Я обов'язково вліз би в якийсь бізнес, а він неможливий без гріха, - пояснює вже зовсім популярно о. Іван, який на той час працював у Сімферополі головним дизайнером на меблевій фабриці, виконуючи при цьому унікальні різбярські роботи на замовлення. Це ще дитяче хобі було у нього підкріплене освітою в Бобруйському художньому училищі та на художньо-графічному факультеті Курського педагогічного інституту.
І ось відсвяткував Іван Катькало (тоді ще ніякий не отець, бо навіть власних діток не мав) своє тридцятитрьохліття. На цей час дружина Світлана подарувала йому донечку. Важко сказати, чого було більше: радості чи горя - дівчинка виявилась хворою на дитячий церебральний параліч. Це вже зараз, коли Марійці 16 років, отець і матінка з гордістю заявляють, що ті результати, яких досягли вони в лікуванні дівчинки за власною методикою, медики вважають посильними лише інституту імені Бурденка, а тоді були розпач і невизначеність. І все це переросло у повний відчай, коли постійний біль в спині у Івана (наслідок дитячих травм) раптом став нестерпним. І невдовзі чоловік не міг вже підвестися з ліжка. Згодом почала відмовляти і всихати ще й нога. Лікарі ставили діагноз: "Остеохондроз". Радили лежати нерухомо. Не допомагало. Не допомогло і тривале лікування в Київському інституті неврології, де від операції, не дуже вірячи в бажаний результат, Іван відмовився. Нестерпний біль, нерухомість, безнадійність, а поруч - нещасна самовіддана дружина, яка замість однієї хворої дитини мала тепер двох - і ту, й іншу доводилося носити на руках.
Переконавшись, що ні пігулки, ні ін'єкції (а вжито їх було безліч) не дають жодного результату, Іван повернувся душею до Бога, який, певне, мав відносно нього якийсь свій план, котрий належало розгадати і посприяти його втіленню. Коли Іван навчився стояти навколішки (так він їв, пив, спілкувався), народилася і перша фізична вправа, з допомогою якої він вирішив розробляти свій неслухняний хребет: Іван опускався на коліна і бив доземні поклони Господові та хрестився, обливаючись при цьому холодним потом і читаючи молитву Господню.
- Слава тобі, Господи, що дав мені цю хворобу, - говорив Іван тоді і потім. Чи не найблагодатнішою молитвою він й сьогодні вважає 50-й псалом - покаянний. Бо кожному з нас є в чому покаятися. А нерозкаяну людину важко почути Господові.
І те, який шлях уготовив йому Господь, з часом стало зрозуміло:
- Я мусив усвідомити, що матеріальне, до якого тягнувся, є другорядне, лише духовне - це вічне, це наш порятунок. Молитва відкриває нам наш інтелектуальний канал. І про те, яку надзвичайну роль вона може відіграти в житті, я довідався з одного із своїх снів: раптом я побачив, як почало заходити сонце. Відчувши, що це означає, я звернувся до когось невидимого: "Невже воно ніколи більше не зійде для мене?" "Зійде, - почув голос. - Але молись!"
Тож Іван тепер добре розумів, що одним із чинників його порятунку має бути молитва. В іншому мусив діяти підсвідомо та зважаючи на поради авторитетних для нього людей, на які озивалося серце. Однією з таких порад була вичитана в старовинній книзі у травника Куренка: коли вже ніщо не допомагає, поверніться на землю, де народилися, придбайте козу, заведіть бджіл, посадіть сад.
Все це і було здійснено в 1990 році. Сім'я Катькалів опинилася в селі Товста на Сумщині. А далі - все за Куренком плюс зарядка, масаж, двічі на день обливання холодною водою за будь-якої погоди і умов. І це було обов'язковим для усіх членів сім'ї, що згодом почала збільшуватися. З невеликим інтервалом народилися Степан, Іван та Даринка. Але ж найскладніше було зі старшенькою - знадобилось чотири роки безжального масажу (під час якого дружина змушена була виходити з хати), доки вона підвелася на ніжки, почала вільно рухатися.
- А скільки ми посадили дерев! - згадує матушка Світлана. - Цілий ліс!
Тим часом сім'я Катькалів завойовувала дедалі більший авторитет серед односельців. До Івана йшли за порадою, за медичною допомогою - він був і за фельдшера, і за наставника. А згодом до нього міцно прилипли слова: піп, священик, отець. Потім питання постало вже конкретно: односельці звернулися до Івана, аби він був у них священиком. Викупили під церкву приміщення, відремонтували, упорядкували, як це має бути в церкві: з'явилися вівтар, ікони, рушники.
Та ось щодо обов'язків священика у Івана були сумніви - адже він цій справі не навчався. Тому, прибувши в Суми, звернувся до владики УПЦ Московського патріархату з проханням послати на село профе-сійно підготовленого священика. Але той подивився на нього уважно і запитав: "А самі ви не хочете бути священиком?" Іван розгубився, адже йому раніше відмовили в навчанні в богословському училищі через його вже немолодий вік. Іван тоді ще не знав, що втратив через це небагато, бо коли в 2000 році в училище його все-таки зарахували, він ледь витримав там рік. Особливо обурювало його, коли святі отці повчали, що його рідна українська мова в молитві "матюклива". Одного разу Іван не витримав і "поділився думками" щодо цього з одним із таких вчителів: "Мені старому ви вже голову не задурите, а навіщо обманювати цих дітей? Як вони потім ставитимуться до українців, коли матимуть свою парафію?" З того часу Івана поза очі почали називати "геронтіївцем". Прізвисько походило від імені владики УПЦ КП Геронтія - адже в Сумах була церква Київського патріархату. Згодом владика Михайло, що змінив на посаді Геронтія, і висвятив отця Івана спочатку в дяки, а через два тижні в священики, слушно зауваживши, що навчатися далі йому не обов'язково.
Коли єпископ Сімферопольський і Кримський Климент запросив отця Івана на місце священика перевальненської церк-ви, до о. Івана дійшли чутки, що попередній священик був хорошим проповідником, тож, можливо, новому доведеться "підтягуватися" в цьому відношенні. Але отця Івана це не злякало, він відчував - тут його доля. Недарма два роки тому, мріючи повернутись у Крим і жити на землі, саме в Перевальному купив стіни з дахом (на більш "комфортабельне" житло не вистачило грошей). Що ж до красивих проповідей, то його попередник в ліпшому разі присвячував їм годину - другу на тиждень, а потім своєю поведінкою пропагував інші життєві цінності (це теж було відомо). Отець же Іван звик проповідувати усім своїм життям, тому і потреби в якихось особливих проникливих словах не відчував. Й невдовзі всім все стало зрозуміло. І дійсно: що важливіше - розповісти про необхідність дотримання постів, поснідавши і повечерявши ковбасою, чи постійно жити саме в тому режимі, який підказує віра, що стала для о. Івана водночас умовою його виживання? Бо ж "великий піст" отця Івана тривав не шість тижнів, а дев'ять років, та й зараз він багато в чому себе обмежує. В ім'я здоров'я? І в ім'я здоров'я теж. Бо не має він ні нового тіла, ні нового хребта, але ті, що має, дають йому тепер змогу жити повноцінним життям і навіть дарувати здоров'я іншим людям.
Свідомо запитувати про випадки зцілення я б не наважилася - не тому, що маю мало віри, а тому, що - багато скепсису. Тема окреслилася якось сама по собі.
- Приходила до мене жінка з пухлиною на оці. Причастилася - і сліду не лишилося від тієї пухлини, - розповідає отець Іван. - А ще одна мучилася заїдами. Це вже сюди, в Перевальне, вона тричі приїздила з Джанкоя на причастя - позбулася заїд. Нещодавно зверталася до мене жінка, що не могла завагітніти. Висповідалась, причастилась і невдовзі завагітніла. Вилікував і жінку від поліарт-риту. Вона "сиділа" на гормонах, ніщо не допомагало, з рук не сходили набряки. По-масажував я цій жінці руки, і набряки спали.
А скільки випадків було ще на Сумщині! Якось привела до мене мати, односільчанка, дочку, що працювала в Сумах і мала двох діток. Молодій жінці не було й тридцяти, а лікарі через хворі серце і хребет пророкували їй смерть. Вона була дуже слабою, їй щодня викликали "швидку допомогу". Я подивився на хвору і сказав, що через півроку вона знову працюватиме на роботі, яку змушена була залишити. Мати дивилася на мене без особливої надії, пам'ятаючи слова професорів. Дав я хворій молитви, навчив її вправам і вже через два тижні ситуація з серцем стабілізувалася - "швидка допомога" більше не чатувала біля їхніх воріт. Ну а хребет піддавався неохоче. Та все одно через півроку, як і обіцяв, вона вже працювала на своїй роботі. А ще врятував чоловіка, років тридцяти, від астми. Приступ припинився майже одразу, коли я почав читати молитву. Молодого хлопчину лікував від астми довго - він жив у мене цілий рік, зате опанував різбярство, навчив-ся іншим корисним справам. Повернувся додому здоровим, а спершу так дихав, що мені здавалося, нібито працює радіо. Той хлопчик був з Криму.
І тут до розмови підключилася матушка Світлана:
- Що далеко за прикладами ходити. Якось захопила я кашлю, і тривав він близько місяця. Виснажливий, аж до блювання. І так він мені дошкуляв, особливо, коли лягала спати, що підійшла я одного разу до чоловіка, аби пожалів він мене, сказав добре слово. А отець Іван навпаки - чомусь прогнівався і мовив суворо: "Щоб ти мені більше не кашляла!". Ніби на те моє бажання... Ображена, я пішла у своїх справах. Згодом помічаю: чогось мені нібито не вистачає. Та тож кашель мій десь подівся! Ну, думаю, вночі він своє надолужить. Лягла спати. А мені дихається легко і кашляти немає ніякої потреби. Ось так я і розпрощалася зі своєю хворобою.
- Отче Іване, - звернулася я до священика, бажаючи з'ясувати ще одне дуже важливе для мене питання. - А чи доводилося вам бути свідком того, як люди (не в третьому чи четвертому коліні) розплачуються за свої гріхи?
- Звичайно. Якось один "крутий" насміхався над Святим Письмом. Я просив його замовкнути. Але де там! Через місяць він прийшов до мене і запитав: "Що робити? У мене рак".
- А як вам працюється зараз в Перевальному?
- Тож і є головна мета нашого приїзду в Сімферополь. Добрівський священик Московського патріархату о. Дмитрій (село Добре поруч з нашим) не дає спокою ні мені, ні парафіянам. У великі свята він взяв за звичку приїздити до нашого храму в оточенні козаків з нагайками та людей з пістолетами і в бронежилетах, аби в такій компанії правити просто неба службу, а його парафіяни у той час чекають в Доброму, що він посвятить вербу чи відспіває покійника. Але о. Дмитрію не до того, немає йому справи і до жителів інших сіл, що поруч. Якщо він намагається переманити наших парафіян під омофор Московського патріархату, то це не кращий спосіб, бо військовики поводяться з людьми дуже нечемно, обзивають їх "розкольниками", а одній бабусі пообіцяли навіть показати "розмір свого чобота". Присутність військових під час служби о. Дмитрій пояснює тим, що я нібито нахвалявся його вбити. Людям все це дуже неприємно, і у зв'язку з цим вони подали скаргу в Добрівську сільраду та голові комітету у справах релігій. З цього приводу я записався на прийом до Постійного Представника Президента України в Криму.
Ось лише перший абзац з цієї спільної скарги: "Парафіяни української православної церкви Покрова Пресвятої Богородиці обурені пропагандистською діяльністю священика церкви с. Доброго Московського патріархату. Він регулярно з'являється на території військового гарнізону українських Збройних сил (саме там знаходиться церква - авт.) з так званими богослужіннями, під час яких налаштовує людей проти УПЦ КП. Знаходячись на території України, представник церкви іноземної держави дозволяє собі виголошувати УПЦ КП незаконною, що приносить хвороби і скорботи. На будинках військового містечка під виглядом оголошень систематично розклеюються образливі заяви на адресу Української церкви".
А висновок такий: "Ми глибоко переконані, що діяльність священнослужителів Московського патріархату в особі церкви с. Доброго не має нічого спільного з істинною вірою в Бога, а є цілеспрямованою пропагандистською роботою, налаштованою на розкол України".
У зв'язку з цим пригадалася розповідь отця Івана про період його нетривалого навчання в богословському училищі м. Сум. "Вони ще будуть гнати нас звідси, - шушукалися святі отці, згадуючи "незлим тихим словом" владику Геронтія. Отець Іван, що відійшов душею від мирського, не одразу зрозумів, у чому коріння цих протиріч. Так, ця агресія - попереджувальний маневр, прояв страху і безсилля перед невблаганним поступом історії. А люди, на яких у цих змаганнях головний розрахунок, зрештою зроблять вибір на користь духовності, а не політики. Але ж чому цей шлях має бути таким тяжким і суперечливим? Невже щоб потім, як свого часу і у отця Івана, вирвалися з серця такі слова: "Спасибі, Господи, що послав нам ці випробування! Бо тепер ми знаємо істинну ціну святому і грішному!"
На фото Юрія Жагліна: отець Іван.

Тамара СОЛОВЕЙ
Категорія: Церковне життя | Додав: ієрейМаксим (06.07.2011)
Переглядів: 557 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Авторизація

Незабаром

Православные праздники

Пошук

Наші друзі

Ресурси

Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату

Українські традиції

Додати наш банер



Для додавання нашого банера на Ваш сайт, будьласка, встановіть наступний код