ОТЕЦЬ ІВАН: «ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ БУЛА ГАРМОНІЯ У ЛЮДИНІ...» - Церковне життя - Каталог статей - Кримська єпархія УПЦ КП

КРИМСЬКА ЄПАРХІЯ УПЦ КП

Сб, 10.12.2016, 18:32

Вітаю Вас Гость | RSS | Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід

Головна » Статті » Церковне життя

ОТЕЦЬ ІВАН: «ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ БУЛА ГАРМОНІЯ У ЛЮДИНІ...»
Днина видалася досить морозною та вітряною, але зустріч запланована і повинна відбутися. Тим паче, що у гості ми зібралися до отця Івана, священика Української Православної Церкви Київського Патріархату, який живе у с. Перевальному під Сімферополем. Про нього уже писала «Кримська світлиця», і не тільки. Близько п’яти років тому отець Іван з родиною переїздить із Сумщини до Криму, де й починається нова сторінка життя і завоювання – і побутове, й духовне - досить суворої, але прекрасної гірської місцевості.



 Певно тому, що сподівання на цікаву бесіду було дуже великим, дорога швидко добігла кінця. Ми стояли ледь не на усіх вітрах на Перевальненському повороті, чекаючи, поки нас зустріне отець Іван.
 Він не забарився, і вже за кілька хвилин віз нас до храму в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, який знаходиться біля військової частини у Перевальному. Саме у ній служить отець Іван. І хоча знадвору церква не справляє враження якоїсь монументальної будівлі, але усередині вона наповнена чимось сакральним і водночас теплом і духовністю, особливою церковною святістю. Багато ікон, які є в церкві, написані однією з прихожанок, а дерев’яні декоративні елементи оздоблення священик зробив власноруч. Тут ми затримуємося ненадовго, і далі їдемо у гості до оселі священика.
 Поряд з його будинком знаходиться ще одна церква - Святого Іоанна Воїна. Її відкрили зовсім недавно, восени 2007 року. «Будували її родиною, - розповідає отець Іван. – Звичайно, що трохи допомагали прихожани, друзі, і навіть брат приїздив. Але левова частка роботи - це наших рук справа. Пам’ятаю, як тільки ми сюди приїхали з єпископом Климентом, а я йому й кажу, ставши отут, на цьому шматку землі, де тепер ви бачите церкву: благословіть, Владико, бо буде тут церква. І він благословив. Але уже тепер, на відкритті, згадував, що тоді не зовсім повірив, що це можливо, тож приємно здивувався, коли, приїхавши вдруге, побачив, що робота просувається. Ну, а результат ви й самі бачите.
 А зараз ми ще й в Мраморному почали будувати церкву, точніше, цілий церковний комплекс, хоча й невеличкий. Дім священика уже перекритий, дім для паломників теж, а у церкви вже є фундамент. Трохи тяжко самотужки все ладнати, але справляємося потихеньку». 
 Мені чомусь думається, що родина отця Івана не відмовиться від допомоги. А матушка Світлана сказала, що й годуватимуть тих, хто приїде чи прийде підсобити.
 Заходимо у церкву Святого Іоанна Воїна. Вона теж вражає своїм теплом, і, навіть важко знайти необхідні слова, - певно, благодаттю Божою. Тут відчуваєш себе затишно і просто, так як є, а не так, як намагаєшся показати, створити ілюзію… Тут цього просто не потрібно. Складається враження, що тебе завжди тут чекають і тобі тут раді. До речі, усі дерев’яні елементи оздоблення теж самотужки зробив отець Іван. Добре, що освіту має у цій галузі - закінчив Бобруйське художнє училище у Білорусії.
 Далі потихеньку разом з отцем Іваном перебираємося до його оселі. Звичайно ж, отаборилися у «найсмачнішому» місці в домівці – на кухні. Тут теж багато зроблено своїми руками – скриньки, полички, фігурки, кухонні дошки. А на столі на нас уже чекав гарячий чай і мед власного виробництва. З`ясовується, отець Іван ще й пасічник, а як казали козаки, мед - то Божа сметана. Може, й так. Але точно відомо, що якби не мед, то хто його знає, чи були б кошти на придбання будівельних матеріалів на церкву Іоанна Воїна, і на той комплекс, який створюється у Мраморному.
 Та ми приїхали не лише для того, щоб побачити церкви, а насамперед - поспілкуватися з отцем Іваном. Та й нагода випала слушна – 15 лютого велике християнське свято - Стрітення Господнє. Звичайно, що про нього нам теж розповіли. «Коли Ісуса Христа принесли до храму, - розповідає священик, - на нього уже довго чекав Симеон Праведний. Бо, не побачивши його, не міг він померти. Свого часу Симеон засумнівався у можливості народження пресвятою Дівою Марією Сина Божого від Духа Святого. Він засумнівався, бо мислив плотськими категоріями, а не духовними. От Господь і лишив його жити до того часу, поки не народиться Син Божий. І от коли принесли маленького Ісусика у храм, то Симеон взяв його на руки, знаючи, що тепер може відійти у інший світ.
 У церкві на Стрітення співається:
 Нині відпускаєш раба Твого, Владико,
 За словом Твоїм із миром,
 Бо побачили очі мої Спасіння Твоє,
 Яке Ти приготував
 перед всіма народами.
 І сьогодні теж є багато людей, які мають сумніви. Людина ж повинна все прийняти на віру, бо вона не може усвідомити всього. Для нас є багато речей у духовному житті не відкритих, а закритих. Ісус каже у Євангелії, що ви у мене не попросите, те я дам вам, але коли ви виконаєте заповіді мої. А одна із заповідей - це віра.
 Стрітення - свято велике, але якоїсь значної відмінності у службі нема. Що особливе відбувається, так це освячення стрітенських свічок і води. А так - та сама літургія Івана Золотоустого».
 Після розповіді про свято та віру отець Іван якось природно перейшов до розмови про здоров’я. На його думку, наш народ сьогодні хворий. Головний біль, мігрені, проблеми з хребтом чи зором, синдром постійної втоми – священик бачить це чи не щодня на прикладі своїх прихожан. Тому він вважає за необхідне пропагувати саме здоровий спосіб життя. І робити це треба, на його думку, не лише своїми словами, а й діями. Священики не повинні стояти осторонь, а одні з найперших реагувати, пробувати щось змінити. «На сьогоднішній день цього нашому суспільству катастрофічно не вистачає, - каже отець Іван. - Мені хотілося б приділили увагу питанню здорового способу життя, але у аспекті поєднання духовного, інтелектуального і фізичного. Хочеться, щоб була гармонія у людині.
 На жаль, багато хто пішов не тим шляхом... Одні п’ють, інші палять, пробують наркотики тощо. Кожен пристрастився до чогось, але тільки не до гармонії, тільки не до Божественного. Думаю, треба спонукати людей до пізнання гармонії через фізичне і духовне у поєднанні, спонукати ставати їх здоровими. Наша нація хвора... Якщо подивитися, то ледь не у кожної людини є якісь проблеми – то гастрити, то холецистити, то остеохондрози, то ще тяжчі хвороби. З цим треба щось робити. І, певне, треба починати зі священиків (лікарю, зцілися сам!), бо якби священики у своєму житті впроваджували принципи здорового життя, показували людям приклад, тоді б і парафіяни потроху бралися б за розум. Я хотів би наголосити саме на цьому!
 У мене є для цього підстави, бо кожен день, не зважаючи на погодні умови – сніг, дощ, мороз - ми удвох з матушкою ходимо зранечку, ще до шостої, купатися на річку Аян. Чесно кажучи, інколи буває дуже холодно! 18 років уже себе гартую, а «полюбити» холод щось не дуже вдається». (Подумалося: а я ж ледве відважилася на цю зимну поїздку, бо так мерзли руки... А тут майже 20 років щоденного загартування, фізичного і духовного самовдосконалення!)
 Отець Іван продовжує далі: «Але поєднання фізичних вправ, отакого льодяного «душу» і молитви дають дуже гарні результати. Свого часу я дуже хворів, і саме хвороби мене змусили прийти до цього. Ви й самі прекрасно розумієте, що лікарні зараз дуже дорогі, а жити і працювати на ліки - то не вигідно нікому. Тому треба, щоб люди трохи задумувалися та працювали краще над собою. Бо й імунну систему, яка теж сьогодні у нас не в найкращому стані, можна укріпити і водою, і правильним харчуванням.
 Якщо людина правильно харчується, то це вже велика підтримка для організму і одна із запорук для поборення багатьох хвороб. Я усім кажу, що навіть гастрит можна вилікувати за допомогою молитви перед їдою, правильного харчування і подяки Богу після їди. Коли сідаємо до столу і молимося, а якщо це ще й робимо тричі на день і постійно, то це дає можливість включити сигнальну систему організму, що призводить і до нормального травлення, і до покращення обміну речовин. Це нині дуже важливо, тим більше, що й зовнішня екологія зараз погана, а значить, і внутрішня, людська, теж не у кращому стані. Її можна вирівняти, але тільки у поєднанні духовного, інтелектуального і фізичного.
 Проблема ще й у тому, що духовне життя людям спочатку теж не зовсім зрозуміле. Хоч вони й ходять до церкви, але здебільшого не усвідомлюють, що саме відбувається у храмі, що таке причастя, таїнства. Вони йдуть, бо йшли їхні бабусі, мами. Вони приходять, ставлять свічечку, відстоюють літургію... І в той же час мало хто навіть розуміє, що таке - осінити себе хрестом.
 Багато хто махає рукою просто так, - продовжує священик. - А я кажу їм: відчуйте, як ви ніби павутинку снуєте (а не мух ганяєте!). Коли ви дійсно відчуваєте ниточку зв’язку всього Всесвіту з вами, і цю ниточку поєднаєте на собі, зробивши це, як кажуть, богочинно й побожно, то ниточка ця не рватиметься, а навпаки даватиме вам силу».
 Отець Іван погодився із зауваженням, що однією з причин такого нерозуміння є те, що частково втратилося на сьогодні уміння священиків працювати з парафіянами. На його думку, священик повинен бути священиком 24 години на добу, щоб до нього парафіяни не лише на службу приходили, а й просто так, поспілкуватися, і для кожного у священика повинен бути час.
 «У своїй парафії, - розповідає отець Іван, - я запровадив таке: пояснюю парафіянам, що відбувається у церкві, як треба себе поводити, що робити. Починаю із пояснення усіх зв’язків на фізичному рівні і поступово переходжу до духовного. Сьогодні люди стали надто прагматичними, і якщо ти їм не знайдеш насущної відповіді, вони, напевне, не дуже звертатимуть на твої проповіді уваги. Наприклад, колись говорили, що не можна руки закладати за спину. Але поки людині не скажеш, що не роби так, бо спина болітиме, то вона й не схаменеться й не почне себе контролювати. І справді, закладати руки за спину дуже погано, бо так перекривається духовний зв’язок з Богом. Така позиція, з духовної точки зору, гнітить людину. До того ж, кожен медик вам скаже (це вже з точки зору фізіологічної), що людина з такою звичкою постійно горбиться, а це може призвести до викривлення хребта. Думаю, що треба говорити людям, як воно є, і починати з фізичного, доступнішого рівня, бо духовний спочатку може бути незрозумілим. І головне: священик повинен не лише говорити, а й показувати приклад своїм власним життям. Бо якщо слово не підтверджене дією, то це пусте слово».
 Отець Іван багато говорив про те, що хвороби починаються на духовному рівні, а уже потім переходять у площину фізичну. Щоб їх позбутися, працювати над собою необхідно на усіх рівнях, бо наше тіло - то храм Духа Святого, і це великий гріх – тримати його неприбраним, зане-дбаним і зневіреним.
 Нехай буде гармонія у людині!
 Катерина КРИВОРУЧЕНКО.
 
 ***
 Шановні читачі! Якщо у вас є бажання, можливість, час і натхнення допомогти отцю Івану у спорудженні української церкви у с. Мраморному, щоб у Криму на один собор наших душ стало більше, телефонуйте йому за номером: 8-067-388-84-51.
Категорія: Церковне життя | Додав: ієрейМаксим (06.07.2011)
Переглядів: 933 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Авторизація

Незабаром

Православные праздники

Пошук

Наші друзі

Ресурси

Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату

Українські традиції

Додати наш банер



Для додавання нашого банера на Ваш сайт, будьласка, встановіть наступний код