Свята
земля Херсонеса-Корсуня-Севастополя — місце, яке має особливе значення
для Церкви і України. Святий  апостол Андрій Первозваний
першим пробудив Христову віру на півдні України, у Тавриді. Ймовірно,
при мурах страбонового Херсонеса вперше на нашій землі звіщалося
Євангеліє. У часи Римської імперії в Херсонесі мученицьки закінчили своє
яскраве земне життя двоє Пап — святий Климентій і святий Мартин
Сповідник († 16 вересня 655 р.).
В античному світі та ранньому
середньовіччі популярність Херсонеса була надзвичайною. Тут на високому
для тих часів рівні розвивалися ремесла та господарство, карбувалася
власна монета. Вироби з Херсонеса (Корсуня) були популярними у Європі та
Азії. Корсунська кераміка, зброя, мистецькі твори, вино, олія та інші
товари у цілій стародавній ойкумені носили «бренд» — «корсунське», що
означало знак вищої якості. Тут розвивалися античне право, демократія,
науки, античне мистецтво.
Християнство знайшло тут благодатний
ґрунт. В той час з метрополії до Херсонеса висилалися небажані та
неблагонадійні, з точки зору влади, громадяни. Так, на заслання сюди
потрапили відомі у стародавньому світі християнські лідери папа
Климентій І, а через 400 років – Папа Мартин. Зупинимося на постаті
св.
Климентія І Папи Римського, адже завдяки цьому святому наша держава
отримала герб — «тризуб», завдяки йому продовжилася місіонерська праця,
розпочата апостолом Андрієм, — християнство поширювалося на весь південь
України. За майже 700 років до Володимирового хрещення, ще у І
столітті, тут уже існувало близько 75 церковних громад.
Імовірно,
саме через це Катерина ІІ вирішила стерти з історії пам’ять про високу
реліґійну й демократичну культуру та широкий вплив античного Херсонеса
на ранню Київську державу. Адже це не вкладалося у загальну варязьку
культурологічну концепцію російських істориків. Указом від 10 лютого
1784 року вона змінила назву Херсонеса-Корсуня-Ахтіяра на Севастополь.
Про
походження, життя і діяльність св. Климента збереглося не так багато
достовірних відомостей. Найстаріше з них – «Житіє Климента Римського» –
датується 361 - 368 роками від Різдва Христового, тобто часом, коли раз
на рік води Козачої бухти відкривали на сім днів «Ангельську церкву» з
нетлінними мощами святителя і кожен прочанин міг до них прикластися й
переконатися у чудесному явленні, якщо були якісь сумніви.
Відтак,
крім цього послання, до нас дійшла також ціла низка древніх відомостей
від істориків ранньої Церкви, які згадують святого Климента у своїх
роботах.
Климент народився в Римі. Церковні письменники
повідомляють, що в єпископський сан його звів сам апостол Петро. Писали
також, що це – той самий Климент, котрий згадується у Євангелії, де
апостол Павло говорить про своїх сподвижників: «Так, благаю й тебе,
товаришу вірний, допомагай тим, хто у боротьбі за Євангелію помагали
мені та Климентові й іншим моїм співробітникам, яких імення записані у
книзі життя» (Фил. 4,3). З тих же джерел відомо, що св. Климент особисто
знав апостола Павла: «...на третім місці від апостолів одержує
єпископство Климент, який бачив блаженних апостолів і спілкувався з
ними, та й мав проповіді апостолів у вухах своїх і перекази їх – перед
очима своїми...» (св. Іриней, «Проти єресей»). Існують твердження (св.
Іван Золотоустий), що Климент супроводжував апостола Павла в його
євангелічних подорожах.
З одних джерел відомо, що
св. Климент
був рабом або вільним сином раба в родині римських імператорів Флавіїв,
інші ж джерела говорять про походження святого із заможної родини,
близької до роду Флавіїв. Святий апостол Варава сформував християнський
світогляд Климента і познайомив його з апостолом Петром. Деякі
дослідники стверджують, що сторінки життєопису мучеництва та смерті Папи
Римського Климента І запозичені з біографії римського консула Климента
Флавія, якого було страчено за наказом імператора Доміціана «за атеїзм»,
тобто за невизнання офіційної реліґії Римської імперії — язичництва (в
декотрих джерелах святий Климент виступає двоюрідним братом консула
Климента Тіта Флавія).
Багато свідчень протягом майже 1900 років
поросли фантастичними «подробицями». Існує декілька варіантів місць
страждань та смерті святого. Більшість із них суперечливі. Не
виключенням, на думку дослідників, є загальновідома версія про
Інкерманські каменоломні, куди нібито й було заслано на довічну каторгу
св. Климента. Все це свідчить про неабияку популярність святого. Не
вщухає інтерес до
св. Климента й у наші дні.
Відповідно до
прийнятої в ті часи хронології, св. Климент успадкував Апостольський
Престол у 88 році, ставши четвертим після св. Петра Римським Папою (його
попередниками, крім св. Петра, були св. Лін і св. Анаклет), а закінчив
свій земний шлях в 97 році (деякі джерела подають ймовірнішу дату – 102
рік). Найбільш ранні свідчення нічого не говорять про обставини смерті
св. Климента, однак уже з IV століття з’являються повідомлення про те,
що смерть св. Климента була мученицькою й що відбулася вона в Тавриді, а
саме — у Херсонесі. День святого Папи Климента святкується Українською Церквою 8 грудня, а Римо-Католицькою — 23 листопада.
Передання говорить, що за відмову вклонитися язичницьким богам
римський імператор Траян заслав Папу Климента в пустельні місця Таврики.
Тут Папа Климент зустрів своїх одновірців – християн, засуджених до
каторги у мармурових каменоломнях. Нещасні дуже потерпали від спраги, а
найближче джерело знаходилося приблизно за 12 кілометрів від місця
каторжної праці. І тут святий творить своє перше чудо у Тавриці.
Клименту з’явився ангел у вигляді агнця і вказав на місце, де під землею
знаходилося джерело питної води. Наступного дня каторжани разом з
Климентієм почали довбати в тому місці каміння, з-під якого з’явився
струмок води, який перетворився у невеличкий потічок.
Перебуваючи на
засланні, Папа Климент не припиняв пастирської праці, навертаючи людей
до Христа. Щодня він охрещував нових членів Церкви, й іноді їх число
доходило до 500 на день (за свідченням Метафраста). На околицях
Херсонеса та й у інших містечках Тавриди почали виникати християнські
спільноти. У переданнях згадується про 75 таких спільнот.
Імператор
Траян впав у неймовірну лють, коли довідався, що йому не вдалося зломити
волю відважного пастиря. Траян усвідомив, що заслання на каторгу
Климента призвело лише до зародження нового потужного християнського
осередку на північно-східних околицях імперії. Тому за наказом
імператора до Таврики з Риму відбув ігемон Авфрідіан. Багатьох християн
тоді люто катували, а Папу Климента вивезли в човні з Херсонеса у море
і, прив’язавши до шиї якір, втопили у водах Козачої бухти.
Однак і
цей розрахунок Траяна не виправдався: коли учні Папи Климента на чолі з
Фівом та Корнилієм зібралися для молитви, Господь явив нове чудо — море
відійшло від берегів, оголивши підводну скелю з печерою, у якій
спочивало тіло святого. Згромадженим тут вірним було об’явлення: не
рухати мощів Папи до часу — і незабаром море знову зімкнулося над
гробівцем. Невдовзі чудо почало повторюватись щорічно: у річницю смерті
мученика вода відступала на 7 днів, упродовж яких християни молилися до
мощів святого Папи Климента. Св. Климент став найбільш авторитетним
святим перших років християнства.
КОЗАЧА БУХТА — МІСЦЕ ЗАСЛАННЯ І МУЧЕНИЦЬКОЇ СМЕРТІ СВ. КЛИМЕНТА
Загалу
відома версія мучеництва св. Климента, яка вважається офіційною. Існує
Свято-Климентівський монастир (УПЦ МП) у Каламіті-Інкермані (передмістя
Севастополя), де, за припущенням, Папа Климент I перебував на засланні.
Деякі дослідники церковних старожитностей припускали, що каменоломні,
згадані в переданні про св. Климента, це нинішні каменоломні Інкерману.
Таку точку зору в 1806 р. вперше розвинув і спробував обґрунтувати
римо-католицький митрополит із Росії Сестренцевич-Богуш. Це припущення
поширилося, взяло гору у Російській Православній Церкві, стало абсолютно
безперечним й отримало практичне втілення у вигляді російського
монастиря св. Климента Римського, який був заснований у 1852 р. на місці
давно забутого візантійського скиту св. Георгія у Каламіті-Інкермані.
Цей монастир існує й зараз, відновлений після 1991 року як
Свято-Климентівський монастир (УПЦ МП).
На очевидні невідповідності й
фантастичність такої версії про мучеництво св. Климента звернув увагу
відомий дослідник історії Криму археолог О. Л. Бертьє-Делагард
(1842-1920). Він помітив, що у «Житії» Климента місцем заслання
описувалося «малолюдне поселення близько Херсонеса». Фактичні ж
археологічні дослідження доводять, що Інкерман часів першого століття
був доволі заселеним. По-друге, Климент був висланий на мармуроломні,
але мармуровий вапняк знаходиться лише за 9 - 10 км від Інкерману — у
районі Мармурової балки поблизу мису Фіолент, на півдні Гераклейського
півострова, неподалік від Козачої бухти (приблизно 4 км).
По-третє,
існує ще один парадокс, якщо триматися інкерманської версії. До чуда
відкриття джерела воду доводилося брати більш як за 45 стадій
(8 км).
А в Інкермані біля підніжжя скель, при самих каменоломнях, тече
повноводна й непересихаюча влітку річка Чорна, одна з найбільших у цій
частині Криму. Саме тому підстав для здійснення чуда в районі Інкерману
не було.
Крім того, незрозумілим є рішення ігемона Авфрідіана
втопити св. Климента в Козачій бухті (майже година часу їзди на
сучасному авто вздовж узбережжя), а не поруч із каменоломнями Інкерману у
значно глибшій, сучасній Північній бухті, до якої впадає річка Чорна.
Відтак у ХІХ столітті науковці висловили обґрунтований сумнів у тому, що
місце каторги Климента знаходилося в Каламіті-Інкермані. Вони висунули
припущення, що насправді св. Климент і його паства могли жити в районі
балок, які примикають до нинішньої Козачої бухти. На користь цього
припущення були наведені такі арґументи:
— по-перше,
Каламіта-Інкерман в часи заслання св. Климента аж ніяк не було
пустельним місцем, як про це йде мова у переданні (там існував жвавий
торговельний порт), а саме околиці Козачої бухти не дуже обжиті й
сьогодні: там нині знаходиться полігон та гарнізон бригади морської
піхоти Чорноморського флоту Російської Федерації;
— по-друге,
Інкерман стоїть на річці, і згадане у «Житії святого Климента» чудо з
відкриттям джерела не мало сенсу для Каламіти-Інкерману, але для цілком
сухої місцевості Гераклейського півострова, де знаходиться Козача бухта,
це чудо св. Климента було досить актуальним. Найближче звідси джерело
питної води знаходилося на відстані
10 км. Неподалік від берега,
всього лише за неповних десять кроків на східному березі бухти можна
побачити занедбане джерело прісної води, яке, ймовірно, можна
ідентифікувати з чудесним джерелом св. Климента: з-під землі точиться
прісна вода, а поруч, на відстані метра від берега — морська. Це навіть
як геологічний об’єкт може зацікавити фахівців. Доречно додати, що є
свідчення, згідно з якими вода цього джерела при зовнішньому
використанні має цілющі властивості;
— нарешті, в інкерманських
каменоломнях, як відомо, видобувають не мармур, а вапняк. Натомість у
верхів’ях балок, які примикають до Козачої бухти, дійсно є невеликі
поклади мармуру. А саме про мармурові каменоломні повідомляють
передання.
ВОДИ КОЗАЧОЇ БУХТИ ВІДКРИВАЛИ «АНГЕЛЬСЬКУ ЦЕРКВУ»
Говорячи про
стародавній храм св. Климента, середньовічні джерела згадують бухту,
посередині якої, на острівці, знаходився цей храм. Ця місцевість
ототожнена деякими істориками з нинішньою Козачою бухтою Севастополя:
«Острівець у Козачій бухті може бути ідентифікований як місце закінчення
земного життя св. Климента, Папи Римського». Письменник-кримознавець А.
І. Маркович пише: «Храм на острові біля Херсонеса, безсумнівно,
існував. У ХІІІ ст. його бачив Рубрук, котрий проїжджав у травні 1253 р.
на судні з Константинополя в Сугдею (нині Судак). В описі своєї
подорожі він згадує про острів біля Херсонеса й церкву на ньому св.
Климента, побудовану руками ангелів». Руїни цього храму бачив у 1795 р.
академік П. С. Паллас.
У ХІХ ст. під час розкопок на острівці в
Козачій бухті справді були виявлені руїни храму з вівтарем та гробівцем.
Гробівець перебував на рівні моря й у дні значного прибуття води (під
час переважних вітрів з північного напрямку) опинявся під хвилями.
Заливання морем нижнього рівня храму й гробівця, вважають дослідники,
частково може пояснювати походження легенди про підводний храм. Однак
більшість літератури про св. Климентія іґнорує пряму вказівку описів
середньовічного францисканця Рубрука, який бачив острів з церквою
посередині бухти, а не на краю затоки південного кінця бухти. Посередині
бухти розташований ще один маленький острівець, і там мною особисто
були підняті з морського дна фраґменти дахової черепиці, керамічного
посуду (амфор і піфосів), елементи архітектурних деталей, керамічної
плитки. Тому припускаю, що острів, на якому знаходився храм над місцем
мученицької смерті св. Климента, був саме тут, а не там, де його
досліджували О. Л. Бертьє-Делагард, згодом дослідник-аматор
Костюшко-Волюжич.
Поширення культу св. Папи Климента та ріст його
популярності отримали новий поштовх у зв’язку з діяльністю святих Кирила
і Методія. У 861 р. майбутні світочі слов’ян Кирило (на той час, до
складання монаших обітів, носив ім’я Костянтин) і Методій зупинилися в
Херсонесі, прямуючи з місією в Хазарський каганат. Костянтин розпитував
місцевих мешканців про місце поховання св. Климента. Продовжуючи пошуки,
Костянтин знайшов посередині однієї з тутешніх бухт острівець із
руїнами храму й склепіння гробівця, у якому, за переказом, він і знайшов
мощі св. Климента. Поклавши мощі в один з храмів Херсонеса — св.
Созонта, частину з них Костянтин доправив до Рима. Папа Адріан ІІ
зустрів реліквію з великою пошаною і помістив її в римському храмі св.
Климента, який побудовано на місці оселі родини святого.
З кінця
860-х років культ Папи широко поширився як у Західній, так і в Східній
Європі. Це спричинило появу нових здобутків у створенні церковної
літератури та мистецтва, а також започаткувало особливі урочисті
святкування.
Культ св. Климента Папи Римського став, поряд зі
слов’янською літурґією та писемністю, складовою частиною
кирило-методіївської традиції, важливою рисою якої було відстоювання
єдності Вселенської Церкви. Це яскраво відображено у «Похвалі Папі
Климентію». Твір написано учнем св. Методія, і в ньому говориться: «Не
одна Церква, не дві, але увесь світ сьогодні, на згадку його зібравшись,
Бога прославляє».
Початковий період становлення християнства
України-Русі був багато в чому пов’язаний з ім’ям святого Папи. Князь
Володимир, повертаючись на батьківщину після взяття Херсонеса в 988 р.,
привіз із собою до Києва безліч предметів культу та реліквій, серед яких
була і частина мощей св. Климента — «всечесна голова» святого.
Побудувавши в Києві перший державний християнський храм — Десятинну
церкву, князь Володимир саме у ній поклав ці мощі. Відтоді Десятинна
церква отримала свою офіційну назву – церква святого Климента. За його
задумом, положення мощей святого Папи в Києві повинне було підкреслити
святість столиці нової християнської держави, освяченої молитвами учня
св. апостола Петра.
Св. Климент надзвичайно високо шанувався в
Київській Русі в перші десятиліття після її християнізації. Це пов’язано
з тим, що князь Володимир — очевидно, з міркувань більшої незалежності
від Візантії – укомплектував новий київський клир не
з
константинопольських, а саме із херсонеських священиків, у яких св.
Климент займав першорядне місце в плеяді святих заступників Церкви.
Цілком природно, що херсонеські священнослужителі залучили до культу св.
Папи і свою слов’янську паству на Дніпрі. Храми в ім’я
св. Папи
Климента будувалися в різних кінцях Київської держави, навіть у
віддалених північних областях (наприклад, на Ладозі). Культ св. Климента
використовувався для встановлення незалежності Церкви у Русі-Україні,
коли східнослов’янські християни відстоювали перед Константинополем своє
право на церковну самостійність і самобутність.
Східними слов’янами
написано не менше п’яти оригінальних творів про св. Климента. У
Київській Русі створювалися літописи про Папу-мученика, найзначнішим з
яких є «Слово на відновлення Десятинної церкви» (ХІ століття). У цій
літературній пам’ятці автор виступає проти перебільшення ролі
Константинополя у становленні в Русі-Україні християнства. Він відстоює
точку зору, що Русь-Україна має власного небесного заступника – св.
Климента Римського, спадкоємця святого апостола Петра.
Крім того,
князь Володимир прийняв за державний герб Київської держави особистий
символ св. Климента-папи — якір (котвицю), з яким цей святий віддав
життя за Христа. Через роки кітвиця була стилізована у сучасний герб
України — тризуб. У чеській нумізматиці існує такий термін як
„Святоклиментівська котвиця”, а на старовинних чеських монетах є
зображення якорів. Виявляється, що у катедральному храмі Чехії —
Свято-Вітівському соборі – теж зберігається реліквія святого Климента.
Як вона потрапила туди: чи через святих Кирила і Методія, чи, може,
згодом з Києва — невідомо. Так чи інакше, та на чеських монетах є
зображення власне „святоклиментівської котви”. Цей символ Климента І
Папи Римського не став державним гербом Чехії лише через те, що чехи вже
мали власний державний герб. Тож треба відзначити, що Київська держава
єдина у світі у Х-ХІ століттях мала християнський герб.
У наступні
століття традиція закріпила роль основного заступника України-Русі за
св. апостолом Андрієм, однак шанування східними слов’янами
(і західного, і східного обрядів) св. Папи Климента триває й донині і з великими урочистостями.
Місце мученицької смерті
св.
Климента І Папи Римського у Козачій бухті до сих пір навіть символічно
не позначено. Більше того, території колишнього Херсонеса, які є
культурною спадщиною світового значення, підпали під дикий «дерибан»
севастопольських чиновників й під виглядом «благоустрою» поступово
«заростають» приватними котеджами, а на святих місцях, де ступали
мученики перших років християнства, безкарно риються «чорні
археологи»...
В’ячеслав ЧИЖЕВСЬКИЙ.
(Часопис Львівської Архиєпархії УГКЦ «Мета»)
|
